Nope. Not yet. Not today.
Новий місяць. Знову перше. Знову липень. Невже це літо вже? І давно…?
Засинаєш з відчуттям тривоги, прокидаєшся, наче дивуючись, наче з відчуттям провини, – у мене ранок, а в когось вже навіки ніч. У таких от малючків, що сопить під боком, у нестрижених кучерях, у бездонних снах. Десь там, де шумить море, де виє південний вітер, де свистять ракети. Там, де мама. Де моя земля. Де дитинство моє, де смерть минулого життя.
Прокидаєшся із думкою, що треба жити, копати свій метр чи лупати скелю, на що сили стане,.. за дві години ледве збираєш себе до купи і виходиш в сонячний день, і перший ковток кави, на якій тоненько змальоване серце, так розчулить тебе, що от-от зірветься сльоза, прорветься крик із горла, але ні, ковтаєш і його, мовчиш, дивишся навколо, на той світ, що буяє кольорами, співає різними мовами, шумить, сміється, не знає твого болю.
Помічаєш напис Life is good – і тьохкає, цвірінькає щось всередині, наче пухнасте пташеня в кущах, ховаючись від кішки-безхатченка. Це надія.
І ти береш її обережно, одними кінчиками пальців, ніжним дотиком, дістаєш на світло, роздивляєшся – ховаєш в затишне місце, де ніхто не бачить. Там вона зміцніє, най буде шанс.
Зводиш погляд на небо. Ні, не сьогодні, не зараз, ми ще не стікли кров’ю в пазурах, ми тут, чуєш, б’ємося, кожен в своїх обладунках, тримаючи в кишені ту надію. І віру в завтра.