Nov. 26, 2018
“Я відчуваю близьку необхідність внутрішнього оновлення”, – в моїх навушниках стара пісня Сашка. Не про те, та дуже близько сьогодні.
Я за столиком в кутку кав’ярні, у мене кава та чізденіш, дві години на робочі питання, поки моя дитина в садочку, а я, звісно, витрачаю час на споглядання за людьми – та facebook.

Український сегмент палає, наче війна почалася лише вчора. Звідусіль летять списи, знов вилазять недобиті експерти з воєнних питань, ллється ненависть – не на ворога, на оточуючих, на своїх – гидко, нудить.

Я за тисячі кілометрів від тих, хто був чужим або малознайомим колись, а сьогодні хочеться обійняти, притиснути міцно, адже вони збирають наплічники, збирають себе на війну. Знов. Бо її не ставили на паузу.

Ті самі тисячі кілометрів раптом стають проваллям, коли бачу повідомлення тих, хто був ближче, хто знав краще, кому довіра була як ця кава, що холоне зараз під рукою. Що ви робите, як, навіщо… Війна не лікує вади, вона оголює потворності.
Якби ж тільки ви могли зрозуміти, відчути. Але мої доводи так само розчиняться в небутті, як колишні зв’язки, дружба, близькість, якої не повернути, наче не було.

“Don’t make me sad, don’t make me cry. Sometimes love is not enough and the road gets tough” – і це вже наступна пісня в навушниках. Про інше, звісно, але відгукується в тьохканні серця.

Ковток кави, коротка молитва за тих сьогодні, хто “в морі”, “в полі”, “під вогнем” замість мене, тебе. І – вас, хто не прочитає.